З виходом на пенсію Валентина Євгеніївна Шмітко

Частенько після серйозних нега­раздів, а то й зламів у житті, дорога веде людину до суду. І багато чого залежить від того, як її тут зустрінуть...

Для Валентини Євгеніівни Шмітко з 1985 року Цюрупинський районний суд став незмінним місцем роботи. Для тодішнього голови суду А.О.Сосновського найкращою рекоменда­цією Валентини для прийняття її на роботу діловодом була служба раді­отелеграфістом на Чорноморському флоті. Приводити всі папери в поря­док вона мала тоді одна на весь суд.

А робота в якості секретаря судо­вих засідань розпочалася для В.Шмітко з 2003 року разом з суд­дею В.В.Майданником, у якого вона навчалася всьому, щоб наприкінці нинішнього року йти на заслужений відпочинок з чистою совістю. Як сек­ретар судових засідань працювала з ним, за її визначенням, в одній уп­ряжці. Із закритими очима може розшукати Валентина Євгеніївна потрібні документи, вчасно розсила­ти всім учасникам судових засідань запрошення, готувати для судді все для професійного розгляду справ. Всього не перелічити.

Та найголовніше, звичайно, гра­мотне і об'єктивне протоколювання самих засідань. Важко, зізнається сек­ретар, забудь-якої напруги під час за­сідань вести протокол і багато чого пропускати через таке чутливе до всіх проблем серце. Буває важко навіть слу­хати образи родичів під час розподілу майна. За найгіршими побажаннями іншій стороні деякі люди, говорить Валентина Євгеніївна, забувають зад­ля чого живуть і наче збираються відсуджену скриню брати з собою в могилу. Стискається серце, коли бать­ки, які розлучаються, ділять дітей, турбуючись часто не про їхню долю, а про власну вигоду. І найбільше втрачають діти - уже як живі сироти. Майже напам'ять знає Валенти­на Євгеніївна кримінальні справи. Майже всі злочини скоєні винними у нетверезому стані. Чимало, гово­рить секретар суду, знали, що на­підпитку, ходять як по лезу ножа. Та шкодувати про це почали лише після злочину. Які треба мати нерви, ділиться міркуваннями В.Шмітко, щоб протоколювати засідання про розбійні напади, пограбування, де нелюди, приставляючи до жертви гарячу праску, вимагали від переля­каної беззахисної старенької гроші. Ще більше, слухаючи про це, хочеть­ся, щоб твої рідні жили з твоєю до­помогою довше. Особисто Вален­тина Євгеніївна постійно навідуєть­ся до своєї старенької матері в Костогризове, порається по господарству. Задля неї збирається переїхати в рідне село назавжди.

У всіх судових справах, що пройшли через серце В.Шмітко, були не тільки прямі свідки. Ще більше знайдеться тих, хто знав винних, чув про подробиці злочинів. Найзаповітніше бажання Валентини Євгеніївні щоб все це слугувало для нас уроком. Винний, переконана секретар, часто з острахом не тільки чекає, вислуховує вердикт суду, а й картається докорами своєї совісті. Від неї нікуди не подітися. То ж хай, бажає В.Шмітко, всі негаразди, про які ми знаємо, чули, будуть для нас уроком, їх так зараз багато, щоб вчитися жити людиною і по-людськи.