Встановлені ухвалою суду про забезпечення позову обмеження діють, навіть якщо не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі. Цей факт не може служити підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що особа має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо йому було відомо про встановлений судом заборону відчужувати майно.
До такого висновку прийшов Верховний Суд України в постанові від 18 січня 2017 року по справі № 6-2552цс16 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування реєстрації прав власності на нерухоме майно.
Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) угоди в момент її здійснення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідної угоди.
Згідно з частинами другою і третьою статті 215 ЦК недійсною є угода, якщо її недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільних прав та інтересів при наявності відносин, які виникли в зв'язку з вчиненням особами нікчемного правочину і внаслідок визнання її недійсною.
Той факт, що встановлені ухвалою суду про забезпечення позову обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може служити підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлений судом заборону відчужувати майно відповідача було відомо.
_03_03.png)
