Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, позов задовольнив частково. За рахунок коштів Державного бюджету України позивачу відшкодовано шкоду, заподіяну терористичним актом, за пошкоджений житловий будинок, розташований в зоні АТО.
У касаційному порядку судові рішення оскаржено Головним територіальним управлінням юстиції у Луганській області, яке діяло в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах ВССУ не погодилась з висновком судів та у зв’язку з неправильним застосуванням судом норм матеріального права й порушенням норм процесуального права судові рішення скасувала з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанцій у цій справі висловив такі правові позиції:
1. Застосуванню у цих правовідносинах підлягають: ст. 41 Конституції України, відповідні норми ЦК України щодо захисту права власності та відшкодування шкоди, Закон України «Про боротьбу з тероризмом», Кодекс цивільного захисту України, нормативно-правові акти, що стосуються вжиття невідкладних заходів щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України, визначення районів проведення антитерористичної операції, а також щодо вжиття заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об’єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем життєзабезпечення на території Донецької та Луганської областей тощо.
Крім того, застосуванню підлягають міжнародно-правові акти, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та відповідні рішення Європейського суду з прав людини.
2. Суд касаційної інстанції не погодився з доводами відповідачів, які представляли в цих правовідносинах державу, про те, що оскільки на теперішній час відсутній закон чи нормативний акт щодо відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, не встановлено державний орган, на який покладено обов’язок здійснювати відшкодування, та механізм визначення розміру відшкодування, у Державному бюджеті України не передбачено відповідних бюджетних призначень для відшкодування такої шкоди, то в задоволенні позову треба відмовляти.
Наведене вище законодавство, у тому числі ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», ст. ст. 21, 86 Кодексу цивільного захисту України передбачає порядок відшкодування шкоди за знищене під час проведення антитерористичної операції майно.
Крім того, відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 8 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» зазначив, що реалізація особою права, що пов’язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
3. При цьому суд касаційної інстанції висловився про те, що обов’язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 8 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини», Суд зазначив, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об’єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику (social risk). Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (п. 70).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 19 жовтня 2012 року у справі «Катан та інші проти Молдови та Росії» Суд зазначив, що хоча Молдова не має ефективного контролю над діями «ПМР» в Придністров'ї, той факт, що цей регіон визнається за міжнародним правом як частина території Молдови, тягне за собою обов’язок за статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод використати всі доступні їй юридичні та дипломатичні засоби з тим, щоб продовжувати гарантувати здійснення прав і свобод, визначених Конвенцією, усіма особами, які там проживають (п. 110).
4. Разом з тим, допущені судами порушення норм процесуального права призвели до не встановлення всіх фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення спору. А суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (ст. 335 ЦПК України) не має права на встановлення нових фактів, переоцінки доказів, що наявні у справі, а також збирання та оцінки нових доказів.
Так, системний аналіз зазначених вище норм права свідчить про те, що, пред’являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час антитерористичної операції майно, власник цього майна має спочатку, тобто до ухвалення рішення суду, погодитись на добровільну передачу пошкодженого чи зруйнованого внаслідок терористичного акту будинку місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування (ст. 86 Кодексу цивільного захисту України)
При цьому апеляційний суд дійшов суперечливого висновку, зазначивши одночасно те, що відсутність добровільної згоди позивачки на передачу всього об’єкту нерухомості, за яке має бути виплачена компенсація, органу влади немає правового значення, а також про те, що під час апеляційного розгляду справи позивачка підтвердила свою згоду (напевне усно, оскільки відповідної заяви у справі немає) на припинення свого права власності на зруйнований будинок та передачу органу місцевого самоврядування. Разом з тим апеляційний суд зазначив про те, що позивачка має намір зберегти право власності на земельну ділянку, на якій розташований зруйнований житловий будинок. Проте у такому разі колегія суддів звертає увагу на положення ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України про нерозривну цілісність земельної ділянки і об’єкта нерухомості, на якій він знаходиться, які регулюють автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до нового власника нерухомості.
У порушення зазначених вище норм матеріального права та вимог ст. ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України суди не встановили, чи зверталась позивачка до міської ради або до районної державної адміністрації із пропозиціями про добровільну передачу пошкодженого будинку, чи можливості забезпечення її новим житлом замість зруйнованого, яка доля земельної ділянки, на якій знаходиться будинок, та яка норма права у зв’язку з цим підлягає до застосування.
5. Крім того, оскільки обов’язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини, а після відшкодування до держави переходить право вимоги до винної особи, то у зв’язку з наведеним та на виконання вимог п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України суду слід обговорити питання з метою залучення до участі у справі осіб, до яких у подальшому держава у разі доведення позову може пред’явити регресні вимоги про відшкодування шкоди. Зазначені обставини є загальновідомими (ч. 2 ст. 61 ЦПК України) та випливають як із національних законодавчих актів, так і з міжнародних актів про агресію проти України, враховуючи те, що, як встановив суд, артобстріл, від якого зруйнований будинок позивачки, був проведений з непідконтрольної Україні території, а саме з території, підконтрольної терористам.
Із повним текстом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у цій справі (№ 6-8461 св 17) можна буде ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Джерело: офіційний сайт ВССУ - http://sc.gov.ua
_03_03.png)
