Особа, яку було звільнено з роботи на підставі ст. 7 КЗпП України, п. 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій від 28 червня 1993 року № 43, звернулася до суду з позовом про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції про задоволення позову та відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що підприємство при звільненні позивача трудове законодавство не порушило, оскільки останній працював на відповідній посаді за сумісництвом, на яку згодом було призначено іншого працівника з необхідним досвідом роботи та на повний робочий день. При цьому перебування позивача на день звільнення на лікарняному значення не має, оскільки між ним та роботодавцем існували трудові правовідносини, що виникли на підставі трудового договору. Крім того, позивач залишився працювати на іншій посаді, а тому його права не порушені.
ВССУ не погодився з висновком апеляційного суду, залишив у силі рішення суду першої інстанції, виклавши таку правову позицію.
Відповідно до ст. 7 КЗпП України особливості регулювання праці осіб, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я, тимчасових і сезонних працівників, а також працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, додаткові (крім передбачених у ст. ст. 37, 41 цього Кодексу) підстави для припинення трудового договору деяких категорій працівників за певних умов (порушення встановлених правил прийняття на роботу та ін.) встановлюються законодавством.
Згідно з п. 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, звільнення з роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ й організацій проводиться з підстав, передбачених законодавством, а також у разі прийняття працівника, який не є сумісником, чи обмеження сумісництва у зв’язку з особливими умовами та режимом праці без виплати вихідної допомоги.
Стаття 7 КЗпП України не містить такої підстави звільнення, як прийняття на роботу працівника, який не є сумісником, а Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій від 28 червня 1993 року № 43, поширює свою дію лише на державні підприємства, установи і організації, якими відповідач у справі не є (комунальне підприємство).
Крім того, згідно з ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
Суд касаційної інстанції зазначив, що на сумісника поширюються всі гарантії працівника, а, отже, його неможливо звільнити під час перебування на лікарняному, оскільки звільнення працівника-сумісника у зв’язку з прийняттям на роботу працівника, який не є сумісником, є звільненням з ініціативи роботодавця.
Посилання апеляційного суду на те, що позивач, працівник, працює на іншій роботі і його трудові права не порушені, не має правового значення, оскільки дотримання трудових прав працівників, у тому числі, які працюють за сумісництвом, є загальнообов’язковим.
Із повним текстом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у цій справі (№ 6-7901 св 17) можна буде ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Джерело: офіційний сайт ВССУ - http://sc.gov.ua
_03_03.png)
