Верховним Судом України відповідно до п.3 ч.1 ст.40 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» проаналізовано судову практику у справах за позовами громадян до суддів про визнання їх дій (бездіяльності) неправомірними та стягнення моральної шкоди.
За результатами проведеного аналізу Верховний Суд України вважає, що суди в цілому правильно застосовують норми чинного законодавства в зазначеній категорії справ, відмовляючи позивачам у відкритті провадження у справах чи закриваючи провадження у них.
Мотивуючи рішення, суди переважно посилалися на те, що в розумінні частини першої статті 2, пунктів 1, 7, 9 частини першої статті 3, статті 17, частини третьої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства.
У низці судових рішень оскарження дій (бездіяльності) та рішень судді в такий спосіб визначалось як втручання у здійснення правосуддя та посягання на незалежність суддів.
Непоодинокими є справи за позовами громадян до суддів, поданими в порядку цивільного судочинства. Такі позови стосувалися переважно спростування інформації, викладеної в судовому рішенні, а також відшкодування моральної шкоди, завданої суддею під час здійснення правосуддя.
У цих справах судді відмовляли у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до якого заява не підлягає розгляду в судах в порядку цивільного судочинства. При цьому в рішеннях зазначалося, що не можуть розглядатися справи за позовами про спростування інформації, яка міститься, зокрема, у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах органів досудового слідства, висновках судових експертиз, рішеннях органів влади, місцевого самоврядування та інших відповідних органів, атестаційних комісій, рішеннях про накладення на особу дисциплінарного стягнення.
Проте в окремих випадках справи вказаної категорії суди розглядали по суті, тобто вирішували питання про наявність чи відсутність ознак протиправності в діях судді при здійсненні ним правосуддя в іншій справі. Неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм права у випадках, коли позивачі намагалися довести незаконність процесуальних рішень, дій чи бездіяльності судді в конкретній справі не шляхом їх процесуального оскарження до суду вищої інстанції, а за допомогою звернення з окремим позовом, встановлено також у постанові Верховного Суду України від квітня 2008 року (справа № 21-319 во 07).
У зв'язку з викладеним та з метою забезпечення однакового застосування норм права у справах про оскарження дій (бездіяльності) й рішень суддів Верховний Суд України звертає увагу судів на нижченаведене.
У низці рішень Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що право на суд, окремим аспектом якого є право на доступ до правосуддя, не є абсолютним (у рішеннях «Голдер проти Великої Британії» від 21 лютого 1975 року, «Де Жуффр де ля Прадель проти Франції» від 15 грудня 1992 року).
Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Проте в зазначених вище випадках між позивачами та суддями (відповідачами) такі правовідносини не виникають, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції.
Такі спори не пов'язані із захистом прав, свобод чи інтересів у публічно-правових відносинах від порушень з боку органів державної влади, оскільки оскаржені позивачем дії вчинені при здійсненні правосуддя, а тому законність таких дій може перевірятися лише судом вищої інстанції в порядку, передбаченому процесуальним законом.
Згідно з частиною першою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Таким чином, суддя виступає як посадова особа, уповноважена на виконання функцій держави, а не як приватна особа, до якої можна звернутися з позовом.
Відповідно до статті 125 Основного закону України в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України.Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Питання притягнення судді до відповідальності врегульовано законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду юстиції».
Таким чином, на сьогодні чинне законодавство дає можливість громадянину повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення та дій судді під час здійснення правосуддя.
На переконання Верховного Суду України, законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя й посяганням на процесуальну незалежність (статті 126 і 129 Конституції України). Зазначена правова позиція викладена, зокрема, в вищезгаданій постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2008 року.
У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року «Про незалежність судової влади» роз'яснено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь- який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.
Аналогічної позиції дотримується і Консультативна рада європейських суддів, яка в пункті 57 Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень підкреслює, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
У Висновку № 3 (2002) згаданої Консультативної ради щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, зазначено, що за загальним принципом судді повинні персонально бути повністю звільненими від відповідальності стосовно претензій, які пред'являються їм у зв'язку з добросовісним здійсненням ними своїх функцій. Судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (у тому числі, наприклад, надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
Тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункт 66 Рекомендацій СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки).
З огляду на викладене Верховний Суд України вважає правильною практику тих судів, які відмовляють у відкритті провадження у справах за позовами до суддів у зв'язку зі здійсненням правосуддя.
|
|
_03_03.png)
